Основними чинниками, що вплинули на виникнення та розвиток чумацтва, були: відсутність на більшості території України покладів солі як одного з життєво необхідних продуктів харчування; значна віддаленість соляних промислів від густозаселених районів Центру України та Подніпров’я, що були основними споживачами солі; небезпеки та значні фізичні труднощі, пов’язані з пересуванням основними шляхами, що сполучали Центр України та Подніпров’я з Кримом, Причорномор’ям та Приазов’ям, що викликало необхідність вироблення таких принципів соціальної організації валок соле- та риботорговців, які давали змогу ефективно захищати своє майно, а також зосереджувати спільні зусилля на досягнення взаємовигідного результату; значна тривалість весняно-літнього періоду в Степовій та Лісостеповій зонах України.

Назву  чумак  уперше зафіксовано в російських письмових джерелах 1637 року.

Що таке слово «чумак» в історії України? Певний час слово «чумак» пояснювали назвою чуми, яку буцімто чумаки завозили з Криму, куди їздили за сіллю. До цієї версії додавали ще і той факт, що чумаки не дарма носили чумну дігтярну сорочку. Але ця нісенітниця згодом була обґрунтовано розвіяна відомим дослідником Григорієм Данилевським, який стверджував, що чумна сорочка, це була одна із двох сорочок, яку чумак брав із собою в дорогу, і яку для захисту від дощу, пилу, різної зарази і мошки відразу ж вимазував дьогтем.

Те ж саме говорить й нащадок  українських чумаків – пан Коломиєць М.М, який мешкає сьогодні у селі Оленівка  Вітовського району, розповідаючи  чергову чумацьку оповідку: «Чумаки, як оті чорти, в дьоготь вимащувалися, щоб ніяка зараза крилата їх не кусала в степу» .

Чумаки – це категорія населення на Україні, що в XVI – XIXстоліттях займалися торгово-візницьким промислом. Від назви цієї групи населення бере назву і весь промисел – чумацтво.

Першопочатки його появи сягають глибин віків. Як засвідчує один з літописів, ще в ХІІ ст. на Дністрі сталася нагла повінь, i сто маж, навантажених сіллю, змило водою: “I була, – зауважує очевидець, – від того велика смута по землі Руській”.  Представники промислу в різні періоди звалися «люди», «соляники», «коломийці». Дослідження вітчизняних істориків довели ідентичність цих назв. У ті далекі часи прикарпатські чумаки (їх ще називали коломийцями, оскільки однойменне місто  було центром солеваріння. До речі, саме таке призвіще – Коломиєць —  має й наш земляк, пращури якого займалися соляним промислом) забезпечували цим необхідним продуктом південні землі України.

Особливого поширення торгово – візницький промисел набув у другій половині  XVI ст. на Придніпров’ї і згодом охопив інші землі тогочасної України. В роки найбільшого розквіту чумацтва, а саме  у XVIII – XIX ст., рідко яке село в Україні не мало своїх чумаків, які їздили до Криму і на Дон. Якого розмаху цей промисел набув на початку XIX ст., засвідчують хоча б такі факти: щороку з Криму в Україну приходило чотириста тисяч возів з сіллю, а на Дніпрі у Бериславі (під Каховкою) день i ніч працювало вісімдесят паромів (десять державних i сімдесят приватних), які перевозили на лівий берег чумацькі валки з Правобережної України. За рік тільки через цю  переправу проходило приблизно двісті тисяч возів. Існували й переправи через Південний Буг.В документах XVII століття найчастіше зустрічаються відомості про чумаків – козаків. Можна гадати, що в XVII столітті, як і раніше, козаки становили найчисленнішу групу чумаків. Крім рядового козацтва, чумацтвом займалась старшинська верхівка. Зокрема, є дані про те, що в Коломию по сіль їздив Тиміш – син гетьмана України Богдана Хмельницького.

Чумацтвом займалися не лише селяни і козаки, подекуди – міщани, духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба. Їх транспортували в найвіддаленіші куточки України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи: сіль – з Прикарпаття і Криму, рибу – з Криму, пониззя Дніпра і Дону.  З розвитком промисловості й товарно-грошових відносин асортимент товару значно розширився, а маршрути чумаків набули переважно південного напрямку.

У селі Тернівка, що зараз у межах міста Миколаєва знаходився традиційний рибацький промисел Чорноморського війська. Але наприкінці ХУІІІ століття козаки з Тернівки були виселені.  Через Широку Балку проходив один з чумацьких шляхів, але село наприкінці ХУІІІ століття теж зазнало негараздів: були виселені корінні греки та українці. У Вітовці, (Богоявленськ, Жовтневе) знаходилася ще одна переправа.

На користь стверджень, що чумацтво було достатньо поширеним на території Миколаївщини   свідчать історичні відомості щодо знаходження на території краю значної кількості козацьких зимівників. В архівних документах, історичній та краєзнавчій літературі знаходимо лише окремі зауваження щодо локалізації зимівників на місці сучасних поселень. Сьогодні дослідники – краєзнавці називають 59 зимівників на території області.